Кримськотатарська література подібна до Фенікса — народжена в епоху Кримського ханства, вона витримала випробування імперською цензурою, занепадом, радянськими репресіями, вигнанням і сучасною окупацією. Попри всі екзистенційні виклики вона відроджувалася, зберігаючи дух народу для майбутніх поколінь.
В історії кримців кримськотатарська література стала не тільки засобом самовираження й збереження, а й символом національної пам’яті та незламної надії навіть у переломні часи своєї історії.
Зародження кримськотатарської літератури
Перші згадки про авторську кримськотатарську літературу сягають далекого XIII століття[1]. До цього літературна традиція існувала у народній творчості, що обʼєднала в собі знання різних народів та племен Криму. Однією з найдавніших кримськотатарських літературних пам’яток вважається поетична оповідь «Юсуф і Зулейха», автором якої є Махмуд Киримли. Оригінальний рукопис твору не зберігся — до нашого часу дійшла лише копія з копії. Поема розповідає історію пророка Юсуфа (біблійного Йосипа) та Зулейхи, яка закохується в нього. Хоча ця біблійно-коранічна легенда знайшла відображення у літературах багатьох народів (серед яких арабська, перська, турецька, урду та європейська літературні традиції), кримськотатарська дослідниця А. С. Емірамзаєва стверджує, що саме Махмуд Киримли був першим, хто створив поетичний твір на основі цього сюжету в межах кримськотатарської традиції. Ця поема, що стала одним із найдавніших літературних творів Криму, відіграє важливу роль у формуванні національного літературного канону, а саме становлення лексичних, фонетичних та граматичних рис притаманних кримськотатарській мові XII–XIII століть[2]. «Юсуф і Зулейха» є цінною складовою культурної спадщини кримськотатарського народу, яка заклала підґрунтя для подальшого розвитку літератури[3].
Кримськотатарська література мала свій період розквіту, відомий як Золота доба, або Altın Devir. Цей період припадає на епоху Кримського ханства, а саме XV–XVII століття. Тогочасна кримськотатарська література, знана як література «Дивану», була асоційована з представниками ханства і знаті[3]. Мова диванної літератури була надзвичайно витонченою, містила численні запозичення з перської, арабської та османсько-турецької, що робило її важкою для розуміння простими людьми. Цією мовою переважно послуговувалися у ханських палацах, офіційних установах та серед освіченої еліти.
Але після цього тривалого періоду розвитку настала доба занепаду кримськотатарської культури та літератури, відома як Qara Devir — Чорна Епоха, що розпочалася з окупації півострова Єкатериною II у 1783 році та падінням Кримського Ханства. Без перебільшення, цей період став руйнівним для кримськотатарської ідентичності, адже Російська імперія цілеспрямовано намагалась асимілювати та маргіналізувати корінне населення, щоб розірвати його зв’язок із рідною землею, історією та культурою. Це призвело до глибокої кризи кримськотатарської культури, мови та ідентичності й наслідки цього відчуваються і досі.
Ісмаїл Гаспринський
Ісмаїл-бей Гаспринський — видатний кримськотатарський діяч кінця XIX – початку XX століття, народився в місті Бахчисарай у родині кримськотатарського дворянина. Дослідники відзначають Гаспринського як батька кримськотатарської нації, підкреслюючи, що саме він є ключовою постаттю у процесах модернізації та національного пробудження тюрксько-мусульманських громад Російської імперії[4]. Його зусилля в галузі освіти та журналістики суттєво вплинули на формування секулярної, етнічно свідомої ідентичності кримських татар.
Відомий сходознавець Агатангел Юхимович Кримський (1871-1942) — український історик, філолог, дослідник староукраїнської мови, сходознавець, мовознавець, вчений-орієнталіст, письменник і перекладач, поліглот кримськотатарського походження, один з організаторів Академії наук України у 1918 році. у своїх працях наголошував, що зародження нової кримськотатарської літератури нерозривно пов’язане з «епохальною просвітницько-письменницькою діяльністю» Ісмаїла Гаспринського[5, 70], адже саме він став рушієм модернізації традиційної ісламської культури та відродження тюркської ідентичності. Важливу роль у цьому процесі відіграла заснована ним газета Terciman («Перекладач»), яка стала першим періодичним виданням кримськотатарською мовою, та дала поштовх не лише розвитку кримськотатарської літератури, а й відродженню літературних традицій усіх тюркських народів.
Ісмаїл-бея Гаспринського часто називали «кримським Шевченком», адже він теж намагався захистити національну літературну спадщину від цензури та репресій, докладаючи всіх зусиль для збереження газети Terciman[5, 69]. Вона стала ключовим інструментом поширення модерністських ідей, захисту прав жінок і консолідації тюркських народів. Його відоме гасло Dilde, fikirde, işte birlik («Єдність у мові, думці та дії») відображало прагнення створити спільну літературну мову для всіх тюркських народів, сприяючи єдності через спрощення та стандартизацію мови[4]. Саме Гаспринський започаткував у кримськотатарській літературі період, відомий як Uyanuv Devri («Період пробудження»), який ознаменував культурний та інтелектуальний ренесанс кримськотатарського народу[1].
Ідеї Гаспринського стали джерелом натхнення для багатьох кримськотатарських письменників, серед яких Бекір Чобан-заде, Шаміль Алядін, Ешреф Шем’ї-заде. Їх об’єднувала відданість рідній культурі, боротьба за збереження мови та традицій, а також спільний досвід репресій і вигнання.
Шефіка Гаспринська
Донька Ісмаїл-бея Гаспринського, Шефіка, була однією з кримськотатарських жінок, що започаткували жіночий мусульманський рух у Криму. Вони відстоювали ідеї емансипації, а також рівноправності жінок у політичній та соціальній сферах[6]. Шефіка Гаспринська була лідеркою Виконавчого комітету мусульманок Криму.
Шефіка Гаспринська разом зі своїм батьком заснували перший кримськотатарський жіночий журнал Alem-i Nisvan («Жіночий світ»), редакторкою якого вона стала у 20-річному віці. Видання, що почало виходити після скасування цензури російським царським маніфестом 1905 року, мало на меті сприяти освіті та культурному розвитку мусульманок. Журнал висвітлював широкий спектр питань: від державних законодавчих ініціатив до практичних порад із ведення домашнього господарства[7]. Однак згодом російська влада без пояснень припинила його випуск. Спроба відновити видання у 1917 році не дала результатів[8, 1].
Попри спадщину видатного батька, Шефіка Гаспринська здобула власне визнання завдяки активній діяльності у сфері жіночої освіти та громадської роботи. У 1917 році її було призначено директоркою Сімферопольського жіночого педагогічного училища, що стало важливим кроком у розвитку освіти кримськотатарських жінок на півострові. Цього ж року вона була обрана делегаткою I Курултаю кримськотатарського народу, що відбувся в Бахчисараї. Після ліквідації кримськотатарського національного самоврядування вона була змушена залишити Крим і переїхати до Азербайджану, до свого чоловіка — прем’єр-міністра Азербайджанської Демократичної Республіки Насіб-бека Усуббекова. Однак після повалення азербайджанського уряду його було страчено, що змусило Шефіку емігрувати до Туреччини[8].
Оселившись у Стамбулі, вона продовжувала займатись благодійністю та громадською діяльністю, очоливши «Союз кримськотатарських жінок». Її життя обірвалося у 1975 році в Туреччині у віці 88 років[8]. Попри значний внесок у розвиток жіночого кримськотатарського руху, її літературна та громадська спадщина й досі залишається недостатньо дослідженою, що відкриває нові перспективи для науки у сфері кримськотатарської жіночої літератури та історії.
Бекір Чобан-заде
Бекір Чобан-заде визначний кримськотатарський науковець, тюрколог, поет, педагог і класик кримськотатарської літератури. Він став одним із лідерів національно-визвольного руху та представником кримськотатарської інтелігенції періоду культурного відродження Криму[9, 326].
Чобан-заде народився у кримському Карасубазарі, здобув освіту в Стамбулі, у Галатасарайському ліцеї, де також опанував арабську та французьку мови. Саме в цей період він почав друкувати свої перші вірші під псевдонімом «Чобан-заде» («син пастуха»), що стало символом його зв’язку з народом[10].
З приходом радянської влади Чобан-заде зазнав політичних переслідувань. Його звинуватили у «буржуазному націоналізмі», що змусило митця покинути Крим і переїхати до Узбекистану та згодом Азербайджану [9: 331]. Поет був активним учасником Асоціації дослідження та вивчення Азербайджану, а його внесок у розвиток тюркології та азербайджанського мовознавства є значним у науковому світі.
Поетична спадщина Бекіра Чобан-заде у кримськотатарській літературі є глибоким свідченням любові поета до рідної землі й свого народу. Один з найвідоміших його віршів Bulutlar, bulutlar! («Хмари, хмари») передає тугу за рідною землею та роздуми про долю свого народу[11].
Bulutlar, bulutlar!
Gezici bulutlar!
Çongar'ga, Kitay'ga,
Yetici bulutlar!
Alınız meni de gönlüm açılsın,
Közümden yaşlarım yurtına saçılsın!
**********************
Хмарини, хмарини!
Мандрівні хмарини,
Чонгару й Китаю
Сягаючі хмарини!
Візьміть мене, дайте серцеві розраду,
Най на рідну землю мої сльози впадуть!
У 1937 році, під час сталінських репресій, Бекіра Чобан-заде заарештували в Кисловодську, де він перебував на лікуванні, за звинуваченням у націоналізмі та антирадянській діяльності. Судовий процес у Баку тривав лише 20 хвилин, після чого вченого разом із групою інтелектуалів стратили. Лише у 1957 році він був посмертно реабілітований[9, 331].
Бекір Чобан-заде — непересічна постать у кримськотатарській літературній площині. Все своє творче життя він знаходився між інтелектуальною свободою й жорсткою радянською ідеологією, через тиск якої він не зміг творити на своїй рідній землі, та яка згодом, обірвала його життя. Чобан-заде знаходився поміж різних мовних та культурних традицій, проте завжди залишався вірним своєму народові. Щоб повністю оцінити масштаб Бекіра Чобан-заде, необхідне подальше дослідження його наукових та літературних творів.
Ешреф Шем’ї-Заде
Ешреф Шем’ї-Заде — ще один видатний поет і письменник свого народу, чия творчість сповнена любові до рідної землі та переживаннями за долю кримців. Його вважають одним з основоположників сучасної кримськотатарської поезії.
Доля поета склалася вельми трагічно. Під час Другої світової війни та в післявоєнний період він зазнав переслідувань і репресій, провівши близько восьми років у радянських тюрмах та таборах[12].
Одним із найвизначніших творів Шем'ї-Заде є поема Közyaşlar divari («Стіна сліз»), написана в період депортації кримськотатарського народу. Її часто називають справжньою «енциклопедією кримськотатарської мови», у ній автор алегорично розповідає про трагедію свого народу, на прикладі молодої жінки — дружини й матері, яка прагне щастя та любові. Врешті-решт, вона приносить себе в жертву, рятуючи свою дитину, що символізує виживання та продовження роду, а отже — і народу[13]. Він також займався перекладацькою діяльністю, здійснивши зокрема переклади кримськотатарською мовою творів Тараса Шевченка, Адама Міцкевича, Вільяма Шекспіра та інших.
Творчість Ешрефа Шем'ї-Заде є важливим свідченням боротьби кримськотатарського народу за свою ідентичність та право на існування. Його поезія не лише відображає біль і страждання, але й надихає нові покоління берегти свою культуру та історію.
Шаміль Алядін
Шаміль Алядін — один із представників плеяди кримськотатарського відродження, видатний письменник, поет і громадський діяч. Його творчий доробок налічує понад 70 творів, серед яких романи, повісті, оповідання та нариси[14, 107]. Він став одним із небагатьох кримськотатарських літераторів, які пережили голод, репресії, війну й депортацію та змогли повернутись у Крим[14].
Основний період його творчості (1927–1996) був присвячений національним питанням, гідності, єдності та просвітництву[14]. Одним із найважливіших його творів став роман İblisniñ ziyafetine davet (“Запрошення на бенкет диявола”) (1979), присвячений Ісмаїлу Гаспринському та Усеїн Шаміль Токтаргази (1881-1913) — кримськотатарський поет, драматург, вчитель і просвітник., чиї імена були заборонені в СРСР[14, 107]. У 1939 році він переклав «Заповіт» Тараса Шевченка, за що був нагороджений ювілейною Шевченківською медаллю[15].
Одними з найважливіших творів Алядіна стали романи Kreml qurbanları (“Жертви Кремля”) та «Я — Ваш цар і Бог», написані у 1990-х роках. У них автор осмислює трагедію депортації кримських татар, їхню боротьбу за повернення на рідну землю та випробування, з якими довелося зіткнутися на цьому шляху.
Окреме місце у творчому доробку Алядіна займає його історичний роман Tuğay-bey (“Тогай-бей”), задуманий напередодні масового повернення кримських татар до Криму. Цей твір досліджує взаємини українських козаків і кримців, зокрема участь кримськотатарського війська у боротьбі гетьмана Богдана Хмельницького за незалежність України. На жаль, через смерть автора у 1996 році роман залишився незавершеним, проте його ідея засвідчує прагнення Шаміля Алядіна осмислити спільну історію двох народів[14].
Творчість Шаміля Алядіна залишається важливою частиною кримськотатарської літератури, а його твори — цінним джерелом для розуміння історичних процесів, які формували долю кримців. Його літературна спадщина та складний життєвий шлях і сьогодні продовжують нагадувати про важливість збереження історичної пам’яті та національної культури кримців.
Посилання на збірку творів Шаміля Алядіна
***
Кримськотатарська література є унікальним виявом культурної тяглості й духовної резільєнтності корінного народу Криму, що пережив чисельні виклики — від втрати державності до довготривалого вигнання й цензури. Спадщина киримли складається не лише з унікальної мови та традицій, які народ зміг зберегти, а й з памʼяті про національну гідність, жертовність, але водночас спротив, та прагнення до свободи. Відродження кримськотатарської культури нерозривно повʼязано із боротьбою народу за свою ідентичність, свободу бути вільним на рідній землі. Завдяки зусиллям видатних кримськотатарських постатей, таких як Ісмаїл та Шефіка Гаспринські, Ешреф Шемʼї-Заде та Шаміль Алядін, ми сьогодні маємо літературну спадщину, яка не піддається забуттю і слугує засадами для подальшого формування кримськотатарської субʼєктності. Їхнє слово і боротьба за національну ідею стали важливим чинником збереження кримськотатарської національної самосвідомості.