Примітка від редакції:
Наразі в Україні на законодавчому рівні визнаються корінними три народи: кримчаки, кримські караїми та кримські татари. Всі вони є корінними мешканцями півострова Крим, проте вони не є єдиними етнічними групами, що сформувалися на півострові, адже в Криму також сформувалися уруми та румеї, або надазовські греки. Уруми та румеї були депортовані з півострова за наказом Катерини II: 9 березня 1778 вона підписала два рескрипти з наказом провести переселення всіх християн Криму (урумів, румеїв, вірменів, грузин та волохів; загалом 31 386 людей). Таке переселення імператриця пояснювала “допомогою братнім християнським народам” у захисті від переважно мусульманського населення Криму. Втім це не відповідало дійсності, адже населення Криму до першої російської анексії було вельми розмаїтим, не рідко утворювалися міжконфесійні, міжетнічні та міжрелігійні шлюби. Так, проти цієї депортації виступали в тому числі й кримські мусульмани, як зазначає Богдан Короленко, кандидат історичних наук і співробітник Українського інституту національної пам’яті:
Командувач Кримського корпусу (з березня 1778 р.) Алєксандр Суворов, на якого покладалася депортаційна акція, з цього приводу 4 серпня 1778 р. писав: «Дело идет своим чередом, как бы в том татары, теряя душу из тела, не мешали».
Переклад з російської: «Справа іде своїм чином, як би в тому татари, втрачаючи душу з тіла, не заважали».
Таким чином велика кількість урумів та румеїв були розселені в Надазов’ї, переважно на території сучасної Донеччини, найбільша чисельність (понад 21 000 за переписом 2001 року) — у Маріуполі, що був окупований російською федерацією навесні 2022 року, і є однією з найбільших трагедій російсько-української війни.
Проте певна кількість кримських греків залишалася на півострові й після депортації 1778 року. До початку Другої Світової війни в Криму проживали понад 20 000 греків. Їх примусове виселення проводилося 27-28 червня 1944 рокуДепортація кримських греків передбачалася Постановою Державного Комітету Оборони №5984сс від 2 червня 1944 р., депортації зазнали 15 040 греків. У результаті додаткових виселень загалом було вигнано 16 006 осіб. Також під час депортації кримських татар 1944 року разом з ними були виселені кілька сотень кримських караїмів, що було дуже великою частиною всього караїмського населення півострова, адже за переписом населення 1926 року в Криму проживало всього 4213 караїмів.
Повнішу статистику депортацій мешканців Криму, що були представниками різних етнічних спільнот, як-от кримських татар німців, італійців, болгар, греків, вірмен, ромів та інших, можна подивитися на сайті Крим. Реалії.
***
«Особливе» місто
Я народилася і виросла в Севастополі — у місті «легендарному»Слова з приспіву російської версії офіційного гімну Севастополя. Більшість севастопольців знають ці слова напам'ять:Легендарный Севастополь,
Неприступный для врагов.
Севастополь, Севастополь —
Гордость русских моряков!Існує також українська версія гімну, в якій вилучені проросійські словосполучення. З 2015 року самопроголошена влада Севастополя заборонила виконувати гімн міста українською мовою. та «неприступному для ворогів»Також слова із приспіву відомого всім севастопольцям гімну міста., у місті «російської слави»Така назва міста зустрічається у багатьох джерелах (наприклад, у назвах книг про Севастополь) та активно підтримується російською пропагандою. та «російських моряків». Я чую ці слова з самого дитинства: їх повторюють мої родичі та вчителі, вони звучать на кожному святі. Я бачу їх у своєму шкільному щоденникуЗ 2000-х років у севастопольських школах видають «Щоденник севастопольського школяра», який мають використовувати учні. У ньому розповідається історія міста та підкреслюється героїзм севастопольців. Він також є продуктом, що просуває проросійські наративи. та на рекламних постерах. Я помічаю, що у підручниках Севастополь завжди згадують окремо — так, неначе ми тут і не в Криму взагалі. Про це мені кажуть і друзі з інших міст Криму та України: «Ви тут — інші», «Севастополь завжди був особливим». Після 2014 року чути це стало навіть болючіше: інакшість Севастополя стала виправданням анексії Криму. Я почуваюся скрізь чужою, іншою, особливою.
Саме з цього відчуття особливості виріс цей текст. Його мета — деконструювати це почуття, розібратися, звідки й чому воно з'явилося, які наративи він приховує. Для цього спочатку я досліджую наратив «особливого»: те, які смисли він містить, і чому цей наратив є зручним інструментом колоніальної влади для зміцнення свого впливу та просування потрібних їй ідей. Після цього я показую, як і чому цей наратив став основою міської ідентичності севастопольців. Росія протягом століть підтримувала й розвивала його з метою колонізації та русифікації міста та півострова. Цей текст — спроба деколонізації історії мого рідного міста і пов'язаної з нею ідентичності.
I. Як працює поняття «особливий»
Поняття «особливий» завжди передбачає свою протилежність — щось звичайне, навіть пересічне чи банальне. На його тлі «особливе» і стає особливим, тобто тим, що виділяється та привертає до себе увагу. Емоційно воно забарвлене позитивно, тоді як «звичайне» сприймається нейтрально чи навіть негативно. Усі правила і норми суспільства написані для «звичайних» людей у той час, як «особливі» можуть робити все що завгодно, навіть якщо це виходить за рамки закону і моралі; особливим дозволено більше, вони мають більшу владу. Тому поняття «особливий» сприймається позитивно: символічно воно пов'язане з владою і свободою вибору.
Російський соціолог Борис Дубін зазначає, що позначення «режиму», «порядку», «відділу», «наради», «теки» як «особливих» відсилає ще й до міфологізованих значень секретності[1]. Доступ до таємного — ще одна характеристика цього поняття. Лише особливі мають право знати таємницю, цим вони й відрізняються від решти. Дубін пише[1]:
Принципова недосяжність і незбагненність подібної влади символізується як її невидимість або принаймні як явна обмеженість лише «людського» втілення могутності такого масштабу.
Оригінальна цитата російською: «Принципиальная недостижимость и непостижимость подобной власти символизируется как ее невидимость или по крайней мере как заведомая ограниченность всего лишь «человеческого» воплощения мощи такого масштаба».
Таким чином, наратив «особливого» часто містить ще й значення «сакрального» і «надлюдського». Така влада апріорі недосяжна для «звичайних» людей, на неї не можна вплинути; комунікація та взаємодія з нею неможливі. Це викликає почуття безпорадності у населення країни. Наприклад, це може виражатися у такому відношенні з владою: «Це вони там вирішують нагорі, а ми тут нічого не можемо зробити». Почуття безпорадності, нездатності брати участь у політичному житті суспільства знижує зацікавленість суспільства у політичних процесах, чим закріплює наявну соціальну ієрархію.
Усі ці характеристики поняття «особливий» показують, що воно наповнене не стільки конкретними значеннями та сенсами, скільки емоціями та афектами. Називаючи когось чи щось «особливим», ми маніпулюємо відчуттям приналежності до вищої спільноти. Такий статус допомагає виправдовувати будь-які дії цієї групи, а інтенсивна емоційна зарядженість цих понять сприяє формуванню стереотипів та мобілізації громадської думки на підтримку окремих ідей чи дій. У наступному розділі я покажу, як це працює на прикладі Севастополя.
II. Севастополь — «особливе» місто
Севастополь, місто, що за своєю суттю завжди було ядром процесів колонізації в Криму, саме цим й «особливе» для Росії. Засноване у 1783 році на місці кримськотатарського села Ак'ярВ «Османському реєстрі земельних володінь Південного Криму 1680х років» згадується це поселення та повідомляється, що його населяли кримські татари, усі мусульмани. Востаннє це село як жиле згадується в історичних документах у 1784 році, після чого воно спорожніло, скоріш за все, внаслідок еміграції кримських татар до Туреччини. (кримськотат. Aqyar), місто спочатку називалося Ахтіар. Однак таке ім'я не вписувалося в «грецький проєкт»Катерина II прагнула зруйнувати Османську імперію та розділити її території між Росією, Священною Римською імперією та Венеціанською республікою. Її глобальний «грецький проєкт» прагнув (від)творити Візантійську імперію під егідою Росії, проте повністю так і не був здійснений. Проте в рамках цього проєкту Росія завоювала Крим. Офіційною та найпоширенішою мовою Візантії була давньогрецька, тому населені пункти Криму були перейменовані на давньогрецький манер. Катерини II та князя Григорія Потьомкіна, тож у 1784 році місто було перейменовано на СевастопольВтім, Павло I в 1797 спробував знов повернути місту назву Ахтіар, проте не успішно: вона проіснувала до 1826 і під час цього періоду використовувалися обидві назви. (грец. Σεβαστός (Севастос) — «шанований, священний» і грец. πόλη (поліс) — «місто»). Така назва з моменту заснування міста підкреслювала ту сакральну роль, яку Російська імперія йому готувала. Ба більше, нова назва дозволяла розірвати культурні та історичні зв'язки із корінним населенням цієї місцевості. Тепер вони ставали «чужими», «іншими» на своїй землі, тоді як новостворене місто ставало «своїм», «російським», частиною Російської імперії. До того ж частиною особливою: місто було призначене захищати південні кордони імперії та служити базою для чорноморського флоту.
Для цього тексту я опитала севастопольців про їхнє розуміння «особливого» міста і досвід життя в ньому. Деякі з них визнавали:
Так дивно, коли я розповідаю, намагаюся розкласти на якісь цеглинки сенсові, з чого складалася ось ця значущість, унікальність Севастополя і севастопольців, то виходить якесь марення розрізнене. Але в цілому ми всі — моє оточення, мої однокласники, мої друзі — ми всі — відчували себе такими.
Оригінальна цитата російською: «Так странно, когда я рассказываю, пытаюсь разложить на какие-то кирпичики смысловые, то, из чего складывалась вот эта значимость, уникальность Севастополя и севастопольцев, то получается какой-то бред разрозненный. Но в целом, мы все — моё окружение, мои одноклассники, мои друзья, мы все — чувствовали себя такими».
«Якщо так подумати про досвід життя в Севастополі, ти весь час чуєш, що ти живеш в якомусь особливому місці, що завжди от тобі треба весь час пам'ятати, що ти наче живеш в якомусь особливому місці і якось через це ти звикаєш до того, що ти якийсь особливий, але до кінця ти не розбираєшся в чому особливість».
Їхнє сум'яття та неспроможність пояснити свої почуття пов'язані з тим, що зміст поняття «особливий» досить складно раціоналізувати, адже воно заряджене інтенсивними емоціями. У випадку із Севастополем наратив «особливості» вплетений в усі сфери життя: в історію міста, його правовий статус, демографію та ідентичність мешканців міста. Далі я розберу кожну з них окремо.
«Особлива» історія
[В]сі, хто виріс в Севастополі, всі, хто там живе з дитинства, знають, що Севастополь — це місто слави, місто, гідне поклоніння, місто російських моряків, причому саме так — російських. Це місто-база чорноморського флоту, тобто ось ці номінації — вони прям є дуже значущими. Зі школи, навіть з дитинства.
Оригінальна цитата російською: «[В]се, кто вырос в Севастополе, все, кто там живёт с детства, знают, что Севастополь — это город славы, город, достойный поклонения, город русских моряков, причём именно так — русских. Это город-база черноморского флота, то есть вот эти вот номинации — они прям являются очень значимыми. Со школы, даже с детства».
З дитинства була сильна ця тема — наші діди вмирали за нас, наше місто стояло і вистояло (там же дофіга пам'ятників, військових об'єктів, купа всього «героїчного» на кожному кроці), не здаємося ворогові, зазнаємо будь-яких поневірянь заради перемоги.
Оригінальна цитата російською: «С детства была сильна эта тема — наши деды умирали за нас, наш город стоял и выстоял (там же дофига памятников, военных объектов, куча всего “героического” на каждом шагу), не сдаемся врагу, потерпим любые лишения ради победы».
Основний складник наративу «особливого» Севастополя полягає у його історії. Епітети, які приписуються місту, як-от «місто російської слави», «неприступне для ворогів» тощо відсилають до міфологізованих подій в історії міста: двох його оборон під час Кримської війниПід час Кримської війни оборона Севастополя тривала з жовтня 1854 до вересня 1855 року. (1853-1856) та Другої світової війниПід час Другої світової Севастополь оборонявся у 1941-1942 роках. (1939-1945), відповідно.
Саме вони й формують ядро наративу про сакральну роль Севастополя в історії Росії — про героїзм його захисників. Захисниками Севастополя в російській історіографії були, звичайно ж, виключно росіяни. Крізь призму цих подій осмислюється історія міста. Проте реальна історія міста, як зауважує український історик Сергій Громенко, налічує п'ять оборонТри оборони, що не ввійшли до канону:1) Облога міста німецькими військами з 24 по 28 квітня 1918 року, захисники - червоногвардійці та матроси-чорноморці. 29 квітня більшовики розпочали евакуацію, а 1 травня німці увійшли до міста.2) Облога міста Робітничо-селянською червоною армією з 15 по 28 квітня 1919 року, захисники - французи. 23 квітня дійшли остаточної згоди, і 28 квітня англо-французька ескадра вийшла із Севастопольської бухти на зовнішній рейд. Наступного дня до міста увійшли перші червоні частини.3) Облога міста Радянською армією з 16 квітня до 9–12 травня 1944 року, захисники — Вермахт. Штурм Сапун-гори радянськими військами розпочався 7 травня, а 9 травня Севастополь узяли повністю. Після того, як німці залишили місто, розпочався бій за кордоном на мисі Херсонес, де Вермахт утримував позиції до 12 травня., причому жодна з них не була успішною — місто щоразу здавали нападникам[2: 73].
Загалом у всіх п’яти битвах за Севастополь захисники не змогли відстояти його жодного разу! Тож неприступність Севастополя існує тільки в рядках гімну та уяві ура-патріотів, а в реальності місто брав кожен, хто цього хотів.
Програш Росії у Кримській війні (1853-1856) завершився підписанням Паризького мирного договору, згідно з яким Російській імперії заборонялося утримувати свої військові бази та флот у Чорному морі. Для того, щоб притлумити почуття приниження, розчарування, безпорадності та злості, Російська імперія замовчувала свою поразку у війні, натомість зосередившись на прославленні героїзму російських військових, які захищали нові на той момент імперські володінняКрим увійшов до складу Російської імперії лише за 70 років до Кримської війни.. Так, наприклад, декабрист і мандрівник Міхаіл Бестужев вже 1856 року писав[3]:
Севастополь упав, але з такою славою, що кожен росіянин, а особливо моряк, повинен пишатися падінням, яке варте блискучих перемог.
Оригінальна цитата російською: «Севастополь пал, но с такой славой, что каждый россиянин, особенно моряк, должен гордиться падением, которое стоит блестящих побед»
Так почав формуватися наратив «особливого» Севастополя — російського міста-героя. Водночас цей наратив старанно обминав долю корінного населення півострова, кримських татар: назви їхніх міст та сіл, їхня культура, мова та будь-які зв'язки з Кримом стиралися Російською імперією. Під час Кримської війни та після її закінчення Російська імперія поступово розподіляла землі півострова між своїми дворянами. Умови життя, що були створені для кримських татар, змусили багатьох з них залишити батьківщину, і переїхати, наприклад, до Туреччини, де вони могли вільно сповідувати іслам. Це призвело до того, що 1899 року понад двісті тисяч кримських татар залишили Крим. Таким чином Росія проводила політику поселенського колоніалізму на півострові, заселяючи землі, що були спорожніли після масового виходу кримських татар, «своїми» людьми. Така колоніальна стратегія була успішною, оскільки згодом ці «свої» ставали «місцевим» населенням захопленої території, вважали Крим своєю батьківщиною, себе — росіянами, а відповідно й Крим — російським.
Лише через п'ятдесят років після Кримської війни Російська імперія знову зосередилася на наративі «особливого» Севастополя. Влада хотіла відвернути увагу населення від поразки в Російсько-японській війні (1904-1905), а також пов'язаних з нею злиднів та інших внутрішніх проблем. П'ятдесятиріччя першої оборони Севастополя відзначалося спорудженням численних пам’ятників, серед яких Панорама Севастополя і Пам'ятник Затопленим Кораблям, що згодом стали головними пам'ятками міста. Пам'ятники відіграють ключову роль у формуванні та закріпленні історичної пам'яті, бо вони є візуальними та фізичними втіленнями символів подій та пов'язаних із ними ідеологій. У разі Севастополя акцент на героїзмі захисників міста допомагає підтримувати міф про незламну російську міць і стійкість. А також виправдовувати імперські амбіції Росії, ніби спокутуючи їх самопожертвою захисників Севастополя, водночас вичищаючи з історичного наративу всі згадки корінних народів та колоніального насильства, яке чинилось над ними.
Друга світова війна вивела «особливий» севастопольський наратив на новий рівень. Цього разу героїчний міф відродила радянська пропаганда яка описувала Севастополь та його захисників, що пережили ще одну оборону у 1941−1942 роках, як продовжувачів традиції, започаткованої за часів першої оборони міста у Кримській війні. Наприклад, адмірал Павєл Нахімов, один з учасників першої оборони Севастополя, був зведений у статус національного героя у 1944 році. Його ім'я було увічнено у радянських нагородах, а сам він став іконою радянської героїчної міфології та зайняв місце поряд із такими історичними постатями, як Олександр Невський та Міхаіл Кутузов.
Тоді ж, 1944 року, з 8 квітня по 12 травня Червона армія успішно провела Кримську наступальну операцію, внаслідок якої півострів було звільнено від німецьких військ. 15 травня 1944 року по всьому Криму пройшли паради та святкування, присвячені його звільненню, а вже 18 травня розпочалася депортація всіх кримських татар із півострова. Важливо відзначити, що указ про депортацію Сталін підписав 11 травня, тобто практично водночас із закінченням «визвольної» операції. Приводом для депортації стало звинувачення кримських татар у «масовому колабораціонізмі». Так цілий народ був таврований як «зрадники радянської батьківщини» попри те, що понад 20 000 кримських татар билися у складі Червоної армії, а їхня значна присутність у партизанських загонах відіграла важливу роль у спротиві нацистської окупації. Загалом, згідно з офіційними даними, до віддалених регіонів Радянського Союзу — від північного Передуралля до республік Центральної Азії — було депортовано 191 044 кримських татар. Таким чином, на півострові не залишилося практично жодного представника цього корінного народу. Для того, щоб остаточно стерти пам'ять про них, етнонім «кримські татари» був заборонений і не використовувався в жодних офіційних документах СРСР протягом сорока років.
Наступним витком розвитку міфу стало святкування сторіччя Кримської війни та оборони міста у 1955 році. Ці заходи проходили на тлі холодної війни, коли вороги Севастополя часів Кримської війни — Велика Британія, Франція та Туреччина — стали членами НАТО і противниками СРСР. Саме тоді було опубліковано десятки книг та сотні статей, присвячених історії оборони Севастополя 1854-1855 років. Найважливішою працею стала «Місто російської слави: Севастополь у 1854-55 рр.» відомого радянського історика Євгена Тарле, видана 1954 року Міністерством оборони СРСР. Ця книга була сумішшю прославлення російського народу та критики імперіалістичного характеру війни, заснованої на марксистській теорії. У своїй роботі Тарле зосередився саме на ролі росіян у захисті Севастополя, стираючи внесок представників інших народів. Хоча у першій обороні Севастополя величезну роль відіграли українці та білоруси (наприклад, Петро КішкаМатрос Чорноморського флоту, герой Севастопольської оборони 1854-1855 років, учасник Синопської битви., чиє прізвище русифікували як Кошка, був етнічним українцем, а Олександр КазарськийВійськовий моряк, герой російсько-турецької війни 1828—1829 років, капітан 1-го рангу (1831), кавалер ордена Святого Георгія. У званні флігель-ад'ютанта перебував у свиті імператора Миколи I. Здобув широку популярність після того, як 18-гарматний бриг «Меркурій» під його командуванням здобув перемогу в бою з двома турецькими лінійними кораблями. — білорусом).
1954 року Кримська область була передана Українській РСР з наступним формулюванням:
З огляду на спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські та культурні зв'язки між Кримською областю та Українською РСР.
Як вважає український історик аграрної науки Петро Вольвач, ця передача була вимушеним заходом через важку економічну ситуацію на півострові, спричинену повоєнною розрухою та нестачею робочої сили після депортації кримських татар, німців, греків, вірмен, чехів і болгар (всього понад 300 000 людей): переселенці з російських регіонів, які приїхали на місце депортованих, не володіли навичками господарювання в степових зонах Криму. 1956 року Хрущов виступив із промовою, в якій засудив політику Сталіна, зокрема — масові етнічні депортації. Однак, хоча багатьом народам було дозволено повернутися до себе на батьківщину, три групи були змушені залишатися у вигнанні: німці, турки-месхетинці та кримські татари. Російська пропаганда досі називає передачу Криму Україні 1954 року «подарунком Хрущова», а російське населення Криму вважає кримських татар «зрадниками» та «бандитами».
Після розпаду СРСР міф про «особливий» російський Севастополь не лише зберігся, а й був переосмислений у сучасній Росії, ставши важливою частиною націоналістичного дискурсу. Той факт, що Севастополь опинився за межами сучасних державних кордонів РФ, став сприйматися Росією як «парадокс історії»Наприклад, російський поет Олександр Ніколаєв писав:На уламках нашої наддержави
Великий парадокс історії
Севастополь, місто російської слави
За межами російської території.(Літературна Росія, 8 січня 1993)Оригінал російською:На обломках нашей сверхдержавы
Великий парадокс истории —
Севастополь, город русской славы
За пределами российской территории.(Литературная Россия, 8 января 1993), який необхідно виправити. Сучасна Росія неодноразово голосно заявляла про «історичну несправедливість» того, що Севастополь і Крим у 1991 році увійшли до складу України, спираючись на наративи про «російський» та «особливий» Севастополь. Ті ж самі наративи вона використовувала для виправдання анексії: Росія називала її «відновленням історичної справедливості» і «поверненням у рідну гавань». Таким чином, «особлива» історія міста стала важливим інструментом у руках Росії для виправдання колонізації Севастополя та Криму, дозволивши їй нав'язувати власну культуру та ідентичність у спробі стерти місцеві традиції та пам'ять.
«Особливі» ідентичність і демографія
Завжди була увага до РФ, завжди зустрічали два Нові Роки: спочатку об 11 вечора — російський, і дивилися звернення їхнього президента, були салюти, потім — український і президент, салют і так далі. І все це сприймалося абсолютно нормально. Місто наче об'єднувало у собі й українську приналежність, і російську.
Оригінальний текст російською: «Всегда было внимание к РФ, всегда встречали два Новых Года: сначала в 11 вечера — российский, и смотрели обращение их президента, были салюты, потом — украинский и тоже президент, салют и так далее. И всё это воспринималось абсолютно нормально. Как бы город объединял в себе и украинскую принадлежность, и российскую».
З розумінням ставлюся до яскравої міської ідентичності севастопольців і до їхнього бажання дещо відокремитися від решти кримчан. Севастопольці — це такі чванливі петербуржці південного ґатунку, тільки замість династій інтелігентів тут процвітають спадкові військові
Оригінальний текст російською: «С пониманием отношусь к яркой городской идентичности севастопольцев и к их желанию несколько обособиться от остальных крымчан. Севастопольцы — это такие кичливые петербуржцы южного разлива, только вместо династий интеллигентов здесь процветают потомственные военные».
Як було показано вище, Росія проводила послідовну політику знищення корінних народів Криму, їхньої культури, мови, традицій, вірувань та ідентичності. Ця політика збереглася й у період незалежної України.
Починаючи з 1990-х років Росія зосередилася на формуванні образу України та українства як чужорідного, чужого для Криму. Таке уявлення про українців як про «них» на противагу «нас» — кримців і особливо севастопольців, — зробило вагомий внесок у формування наративу «особливості» Севастополя. Кожна проукраїнська культурна чи політична подія в Криму описувалася в термінах «вони прийшли до нас». Подібні формулювання виконували дві важливі функції: вони впроваджували ідею про те, що Крим не був українським, оскільки українці «приходили до нас» ззовні, а отже, сприяли ізоляції кримського суспільства від материкової України, перешкоджаючи інтеграції. Друга функція полягала у створенні образу Криму як потенційної жертви цієї зовнішньої загрози, що мало спонукати кримців шукати захисту у російської влади, яка обіцяла вберегти їх від «українських націоналістів».
У своїй докторській дисертації, присвяченій колонізації Криму Росією у 1990-х роках[4], український історик та дослідник Криму Максим Свеженцев показав, що міська газета «Слава Севастополя» відігравала ключову роль у розповсюдженні цього наративу. Вона регулярно експлуатувала міфи про дві оборони Севастополя, розповідаючи про подвиги «простих севастопольців», які захищали місто, тим самим підкреслюючи прихильність міста Росії та його нерозривний зв'язок із Чорноморським флотом РФ, що подавався як невіддільна частина його ідентичності. Причому ці міфи були використані не лише у статтях на пам'ятні дати, як-от День Перемоги (9 травня) чи річниця початку Великої Вітчизняної війни (22 червня), а й постійно згадувалися у статтях на абстрактні теми. Наприклад, у 1990 році «Слава Севастополя» повідомляла про допомогу, надану містянами переселенцям з Баку, жертвам етнічних погромів, і трактувала цю подію крізь призму історичної пам'яті міста: редакція газети наголошувала на тому, що Севастополь, як «місто військової слави», продовжує традиції допомоги та підтримки, закладені у воєнні роки.
Контроль Росії над кримськими медіа та інформаційним простором допомагав протистояти можливій деколонізації Криму, на яку можна було сподіватися після розпаду СРСР і повернення до Криму кримських татар у 1989 році. Однак проросійські ЗМІ тих часів, навпаки, писали про їхні «звірства» під час Другої світової війни, стверджуючи, що кримські татари повернулися, щоб помститися росіянам тощо. Велася послідовна кампанія розпалювання страху перед «кримськотатарським екстремізмом». У результаті, коли кримські татари повернулися до Криму, їхні родинні будинки вже були зайняті переселенцями, які здебільшого сприймали їх вороже. Коли в 1990-х роках розпочався розподіл колгоспних земель та передача їх у приватну власність тим, хто працював у колгоспах Криму, передача землі кримським татарам, які у повоєнні радянські часи працювали в Узбекистані та Киргизстані, стала бюрократично неможливою. Тому киримли були змушені вдатися до самопоселення, яке влада називала «самозахопленням». Спочатку вони створювали тимчасові наметові містечка, а потім зводили постійні будинки. Міліція, військові та іноді місцеві жителі заважали будівництву, штурмуючи наметові містечка (наприклад, кривавий погром у поселенні Червоний Рай під Алуштою 1992 року, коли 26 кримських татар було взято у заручники міліцією). Ці настрої були згодом активно використані у 2013-2014 роках, коли в медіапросторі поширювалися історії про «страшних бандерівців», які нібито мають намір переслідувати росіян у Криму, а також про кримських татар, які їм допомагатимуть.
ЗМІ впродовж 1990-х і початку 2000-х років активно описували «українізацію» і «татаризацію» Криму як щось жахливе і таке, що неодмінно призведе до насильства, тоді як тягла русифікація Криму навпаки подавалася як «природний» процес. Сам вибір таких термінів невипадковий: вони є знаряддям пропаганди, що демонізує відновлення української та кримськотатарської ідентичності та приховує при цьому реальні злочини минулого. «Українізація», наприклад, використовується для дискредитації зусиль з відновлення української ідентичності після століть русифікації, а «татаризація» — для паплюження кримських татар і їхнього повернення на історичну батьківщину та культурного відродження після геноцидних депортацій. Все це сприяло подальшому зміцненню російської ідентичності у кримців та севастопольців. Як зауважує українська історикиня Лариса Якубова[6], після століть масового виселення та знищення киримли в Криму,
[п]овоєнна етнонаціональна історія Криму розпочалася практично з нуля. Додатковим фатальним фактором було те, що відбувалася вона в радянському позанаціональному контексті на тлі формування повоєнного радянського міфу про Велику Вітчизняну війну. [...] В результаті упродовж 1940 – 1950-х рр. в Криму сформувалася найбільш молода територіальна спільнота України, яка постала не внаслідок спільності історичного, територіального та етнокультурного походження, а була втіленням радянського демографічного проекту.
Тож нинішня «особлива» ідентичність севастопольців — справді особлива, але не в тому сенсі, що його вкладає Росія. Її визначальною рисою є відірваність від етнічного коріння: Севастополь заселяли переважно переселенцями, носіями штучно сконструйованої спочатку радянської, а згодом і російської «великоімперської» ідентичності.
Не менш важливим складником ідентичності севастопольців є і той факт, що Севастополь тривалий час був «закритим містом», тобто в'їзд до нього був можливий лише за перепустками. Вперше Севастополь «закрили» ще 1916 року після вибуху лінкора «Імператриця Марія». За радянських часів місто було закрито для іноземців у 1939 році і знову після звільнення від німецьких військ у 1944-му. Після здобуття Україною незалежності режим закритого міста в Севастополі зберігався аж до 1995 року, коли обмеження було знято задля покращення економічної ситуації.
Севастопольці часто згадують із ностальгією ті часи, коли місто було «закритим». Тоді жителі з місцевою пропискою, мали привілеї для відвідування міста і відчували себе «особливими», а військові та їхні родини, які становили значну частину населення, користувалися спеціальними магазинами, де могли купити рідкісні товари. Крім того, до «закритого» міста було набагато складніше потрапити «ненадійним» та «антирадянським елементам», що лише сприяло збереженню особливого складу населення та його менталітету.
Кримські татари, що поверталися до Криму у 1989 році, також не могли селитися у Севастополі, оскільки доступ до міста було закрито і для самих кримців. Ця ізоляція, посилена систематичною радянською ідеологічною обробкою, а потім і російським впливом, а також особливі привілеї, якими користувалися севастопольці в порівнянні з іншими кримцями, призвели до того, що у севастопольців сформувалася штучна ідентичність, в якій перепліталися почуття власної винятковості, «російськість», прославлення воєнного минулого міста та сприйняття всього українського та кримськотатарського як чужорідного та ворожого.
Після анексії Криму Росія ще більше заохочувала та культивувала таку ідентичність серед севастопольців. Водночас вона активно сприяла переселенню росіян до Криму, що послаблювало зв'язки севастопольців з Україною. Згідно з російською статистикою, до 2018 року в Криму кількість переселенців з Росії та країн СНД становила понад 177 тисяч осіб[5]. В результаті залюдненість в Севастополі та Сімферополі значно збільшилася. Місцеве населення не завжди радісно приймало новоприбулих, проте Росія проводить жорсткі репресії та всіляко придушує будь-які спроби висловити незгоду зі своєю політикою. У результаті будь-які об'єктивні дослідження настрою жителів Криму наразі неможливі. Український центр дослідження безпекового середовища «Прометей» так про це пише[5: 118]:
Крим цілком справедливо можна назвати регіоном, втраченим для повноцінної аналітики, де не працюють класичні інструменти дослідження, соціологічні виміри, фокус-групи чи експертні опитування. За відсутності доступу до окупованих територій складно зрозуміти не лише структуру населення, але і його настрої.
Наново пізнавати Крим доведеться вже після завершення війни.
«Особливий» правовий статус
Передусім це проявляється навіть на рівні адміністративного поділу. Коли люди говорять про Крим, то всі севастопольці завжди наголошують, що Севастополь — це не Крим, і це дуже важливо, бо коли Севастополь був у складі України, як би фактично Севастополь був містом прямого підпорядкування Києву, тобто він не належав до Автономної Республіки Крим
Оригінальна цитата російською: «Прежде всего, это проявляется даже на уровне административного деления. Когда люди говорят о Крыме, то все севастопольцы всегда подчёркивают, что Севастополь — это не Крым, и это очень важно, потому что, когда Севастополь был в составе Украины, ну как бы фактически, Севастополь был городом прямого подчинения Киеву, то есть он не относился к Автономной Республике Крым».
Особливий статус міста проявляється, зокрема, у його адміністративному устрої — що за часів України, що за часів Росії (якщо не помиляюся, офіційно Севастополь є окремим регіоном з 1996 року)
Оригінальна цитата російською: «Особый статус города проявляется, помимо всего прочего, в его административном устройстве — что при Украине, что при России (если не ошибаюсь, официально Севастополь является отдельным регионом с 1996 года)».
Говорячи про наратив «особливого» Севастополя, неможливо оминути ще один важливий складник — його правовий статус, про який люблять нагадувати самі севастопольці, наголошуючи на винятковості міста.
Оскільки Севастополь будувався як база військово-морського флоту, впродовж історії його статус дійсно завжди виділявся в правовому полі. Так, лише через чотири роки з моменту заснування, в 1787 році, місто отримало статус військово-морської бази, підпорядкованої безпосередньо Санкт-Петербургу, і стало окремим адміністративним округомМісто керувалося військово-морською адміністрацією, яка призначалася безпосередньо з Санкт-Петербурга, а на чолі міста стояв генерал-губернатор, який також командував Чорноморським флотом.. У 1804 році Севастополь був визнаний «головним військовим портом»Указом Імператора Олександра Урядовому Сенату від 23 лютого (6 березня) 1804 року., куди було заборонено заходити комерційним суднам. За радянських часів, попри на адміністративні зміни, Севастополь зберігав своє стратегічне значення: у 1948 році він був виділений у самостійний адміністративно-господарський центр. Росія любить маніпулювати цим фактом, підкреслюючи особливе становище Севастополя, і навіть намагається оскаржити на цій підставі належність Севастополя Україні. Як зазначають дослідники центру «Прометей», рішення 1948 року не означало створення окремої адміністративно-територіальної одиниці для Севастополя, оскільки поняття «самостійний адміністративно-господарський центр» та «місто республіканського підпорядкування» не були закріплені у законодавстві СРСР. Севастополь залишався частиною Кримської області, і в рішеннях 1954 про передачу Криму Україні Севастополь згадувався нарівні з іншими містами регіону[5: 34-36]. Ба більше, у Конституції Української РСР 1978 року Севастополь згадується поруч з Києвом, тоді як у Конституції РРФСР значилися тільки Москва та Ленінград. У 1991 році севастопольці підтримали незалежність1 грудня 1991 року на всеукраїнському референдумі 57,1% мешканців Севастополя проголосували за незалежність України. Для порівняння: у Криму за незалежність України проголосували 54,2% виборців. України, а в Конституції Республіки Крим 1992 року Севастополь був визнаний частиною Криму.
Проблеми зі статусом Севастополя почалися після розпаду СРСР. У грудні 1992 року на VII З'їзді народних депутатів РФ було розглянуто питання статусу міста. Трохи пізніше, 9 липня 1993 року, російський парламент прийняв постанову, що підтверджувала «російський федеральний статус» Севастополя і доручив уряду РФ провести переговори з Україною. Втім ініціатива депутатів йшла всупереч з політикою Єльцина щодо переговорів з Україною про Чорноморський флот, які відбувалися тоді, тому вона не була виконана [5: 35]. 20 липня 1993 року Україна оскаржила постанову про Севастополь на засіданні Ради Безпеки ООН, де представник Росії Юлій Воронцов передав слова Єльцина про те, що йому соромно за дії російських депутатів. Зрештою, Рада Безпеки ООН підтвердила свою відданість територіальній цілісності України та оголосила постанову російського парламенту недійсною.
Севастополь був визнаний «містом зі спеціальним статусом» у складі України, нарівні з Києвом, згідно з Конституцією України 1996 року. Цей статус залишається незмінним, хоча в Україні й досі періодично виникають дискусії про його скасування. Росія ж після анексії Криму у 2014 році надала Севастополю статус «міста федерального значення» нарівні з Москвою та Санкт-Петербургом.
Росія використовувала особливий правовий статус міста впродовж всієї історії для легітимізації своїх територіальних претензій та посилення військової присутності на півострові. Суперечки навколо статусу міста почалися через тривалі та складні переговори про приналежність Чорноморського флоту після розпаду СРСРВійськово-морський флот (ВМФ) СРСР був розміщений на території більшості союзних республік. Питання про його долю за межами Росії вирішувалося по-різному: виведенням сил флоту на територію РФ (як це сталося в Естонії, Латвії та Литві), поділом флоту між РФ та новою незалежною республікою (як це сталося в Азербайджані) чи легалізацією присутності ВМФ РФ на території пострадянської республіки (у випадку з Україною). Росія не хотіла втрачати флот та його бази на українській території, оскільки це зменшувало її вплив на політику України. Водночас Україна прагнула встановити контроль над Чорноморським флотом, оскільки його основна база була розташована в Севастополі, на українській землі.
1992 року розпочалися перші широкомасштабні дії Росії проти України, спрямовані проти передачі частини Чорноморського флоту під контроль України. Коли 880-й окремий батальйон морської піхоти склав українську військову присягу, російський штаб негайно розпорядився його розформувати та посилив комплектування флоту виключно російськими військовими. У липні 1992 року російська десантно-штурмова група захопила військову комендатуру Севастопольського гарнізону після того, як її особовий склад склав присягу на вірність Україні. Кульмінацією конфлікту став відхід сторожового корабля СКР-112 під українським прапором до Одеси, який супроводжувався спробами російського флоту зупинити його силою[7]. У 1993-1994 роках Росія продовжувала провокації, підтримуючи сепаратистські настрої у Криму. У відповідь на такі дії Україна була змушена ввести до Криму великі сили Нацгвардії та прикордонників. Зрештою, процес поділу флоту було завершено 1997 рокуВ обмін на 31,7% флоту (з української частки 50%) Росія погашає $526,509 мільйонів державного боргу України. Угода про базування ЧФ РФ на території України діє протягом 20 років з автоматичним продовженням на п'ятирічні терміни у разі згоди сторін. Сума щорічного погашення частини українського державного боргу за базування ЧФ РФ в Україні складає $97,75 мільйонів., тоді Росія отримала більшу частину флоту та угоду про базування флоту в Криму до 2017 року в обмін на списання частини українського державного боргу. Під час президентства Леоніда Кучми та особливо Віктора Ющенка Київ чітко комунікував, що розраховує на виведення флоту на російську територію у встановлений термін. Але Росія не готувалася до виведення флоту та демонструвала впевненість, що Чорноморський флот залишиться у Криму і після цього. Ситуація змінилася із приходом до влади проросійського президента Віктора Януковича. У рамках Харківських угод 2010 рокуВідповідно до них, термін дії угод від 28 травня 1997 р. було продовжено на 25 років (до 2042 р.). З моменту набуття чинності угоди Росія знижує ціну за постачання природного газу в Україну на суму до $100 за кубометр. Починаючи з 28 травня 2017 р. Росія має сплачувати оренду за базування ЧФ РФ в Україні у розмірі $100 млн на рік., в обмін на знижку на газ, термін перебування Чорноморського флоту Росії у Криму було продовжено до 2042 року. Після захоплення Криму навесні 2014 року МЗС Росії повідомило про розірвання угод 1997 та 2010 років. Зі свого боку, Україна не припинила дію угод, вважаючи їх збереження доцільним для використання у судових процесах проти Російської Федерації у міжнародних судах.
Безумовно, Чорноморський флот Росії завжди суттєво впливав на суспільне життя у Криму, зокрема у Севастополі. У 1990-х і 2000-х роках зарплати російських військовослужбовців багаторазово перевищували середні по місту. Більшість відставних офіцерів Чорноморського флоту залишалися жити у Севастополі. Російська пропаганда стверджувала, що Чорноморський флот є основною економічною опорою Севастополя, без якого місто не зможе існувати. Проте, як пише український центр дослідження безпекового середовища «Прометей», реальна ситуація свідчила про постійне зниження економічної ролі флоту, оскільки у місті активно розвивався сектор послуг та надходили інвестиції з різних джерел. Ба більше, флот мав хронічні заборгованості за комунальні послуги, перед найманими будівельниками та податковими органами[5: 50-51].
Росія завжди використовувала Чорноморський флот для посилення наративу про «російськість» Севастополя. Так у 1990-х роках флот встановлював пам'ятники1996 року в центрі Севастополя було встановлено пам'ятник на честь 300-річчя російського флоту з гаслом «Чорноморському флоту бути». З 1993 року з ініціативи Чорноморського флоту у Севастополі було встановлено понад 30 меморіальних об'єктів., пов'язані з російською історією, керував культурно-освітніми установами загального значення, як-от актовими залами, музеями, бібліотекою, драматичним театром, дитячими садками та школами. А 1999 року на території військового містечка Чорноморського флоту було збудовано корпуси філії Московського державного університету імені Ломоносова. Протягом 1990-х і 2000-х у Севастополі відзначалися свята, пов'язані з ВМФ Росії, найпопулярнішим з яких був День ВМФ Росії, що святкувався в останній тиждень липня. Обов'язковими елементами свята були парад військових кораблів, показові стрільба та демонстрація професійної підготовки спеціальних підрозділів флоту. Президенти РФ кілька разів особисто були присутніми на таких військових парадах, наголошуючи на нерозривному зв'язку Севастополя з Росією.
Чорноморський флот брав активну участь у політиці Криму, підтримуючи проросійських активістів та політичні групи у 1990-х та 2000-х роках. Наприклад, у друкарні флотського видання «Прапор Батьківщини» друкувалися відверто антиукраїнські та сепаратистські матеріали. Ба більше, офіцери флоту надавали закриту (зокрема розвідувальну) інформацію активістам проросійських угруповань[5: 52].
Росія завжди активно заохочувала прагнення севастопольців наголошувати на своїй унікальності, оскільки вона вкладала в цей наратив «особливості» окремість від України, але не від Росії. Ба більше, вона сама сформувала наратив про те, що Севастополь включений у російський культурний та історичний простір, що й робить його особливим. Таким чином, «особливий» правовий статус Севастополя є вигідним для Росії, бо він не лише підтримує ідею винятковості міста, але й служить засобом формування альтернативної ідентичності, несумісної з українською та навіть кримською.
Висновки
Севастополь є ядром колонізаційної політики Росії, яку вона веде в Криму вже протягом кількох століть. В її основі багатошаровий і штучно сконструйований наратив про те, що Севастополь є «особливим» містом. З моменту заснування міста російська пропаганда переписувала його історію так, щоб закріпити та посилити цей наратив.
В основі севастопольської міської ідентичності лежить відірваність від етнічних коренів, а також суміш великоімперських та радянських міфів. Закритість міста та його особливий правовий статус так само формували «особливу» демографію міста — переважно російських військових та лояльних до російської влади людей. Все українське та кримськотатарське у Криму, зокрема в Севастополі, зображувалося ворожим та чужорідним.
Всупереч цьому я завжди наголошую: я — українка, кримка, севастополька. Росія протягом століть докладає всіх зусиль, щоб стерти таку мою ідентичність. Для того, щоб їй протистояти, мені важливо деконструювати ті наративи, які вона використовує у своїх колонізаційних цілях, продемонструвати, що вони — сконструйовані Росією.
Ця робота почалась для мене з дослідження моєї родинної історії. Мої бабусі та дідусі приїхали до Криму у повоєнні роки з Бурятії, Чувашії, Сибіру та з українського Донецька. Усі вони стали кримцями, частина з них – севастопольцями. Усі вони несвідомо стали знаряддям Російської імперії у її прагненні знищити корінне населення Криму та колонізувати півострів. Деякі з них насправді стали носіями тієї «особливої» штучної ідентичності, яку я досліджую в цьому тексті, та забули про своє коріння. Однак були й ті, хто не забули та передали цю пам'ять мені. Так, опинившись у Криму, на землях депортованого народу, вони — теж вимушені переселенці — прагнули дізнаватися історію Криму не з офіційних джерел, а з таких саме особистих історій свого оточення — їхніх сусідів, друзів, колег по роботі та всіх, хто їм зустрічався. Так складалася інша — їхня власна, багатошарова — ідентичність. Вона не взята зі сконструйованих пропагандою наративів, а зіткана з особистого досвіду, переживань та спілкування з іншими переселенцями та кримськими татарами, які поверталися у 1990-х до Криму. Їхній складний досвід допоміг мені зрозуміти те, як важливо не забувати своє коріння та досліджувати історію своєї власної родини, щоб не стати заручниками чужих наративів і розуміти, звідки й чому ми опинилися саме тут. Усвідомлення того, як моя родина потрапила до Криму, стало ключовим моментом у розумінні складності цього регіону та тих процесів, які формували його сучасний вигляд.
Я сподіваюсь, що ті кримці та севастопольці, які не належать до корінних народів півострова, також зазирнуть у свої родинні історії та, замість сконструйованої Росією ідентичності, віднайдуть свою власну, без нав’язаних ззовні ролей. Вона може бути складною, багатошаровою, навіть незручною, але це буде початок складного шляху деколонізації свого мислення та розуміння Криму.